"Коли я бачила її востаннє, я подумала, що може моя дівчинка вже насправді не має сил боротися". Історія про втрату дитини

perinatal_5

Ми впевнені, що втрата власної дитини — особиста трагедія батьків. І у цьому вирі тяжких переживань батькам дуже потрібна підтримка. Підтримати і поділитися власним досвідом — найкраще, що ми можем зробити для тих, хто переживає такий самий досвід. Героїня нашого інтерв’ю Катя ділиться своєю історією втрати донечки.

«Мене звати Катя, мені 29 років, я народилася в Івано-Франківську. 

Моя історія починається з того, що я вперше стала мамою в 20 років, у 2010, і зразу двох прекрасних дівчаток-Яни і Ульяни. Самі розумієте, винашувати близнюків задача не з легких, але ми з чоловіком впоралися, хоча було і дуже багато проблем.

Діти росли, я ще закінчувала інститут, і все було ніби як в казці до одного моменту. Одно дня ми вернулися з прогулянки, і коли я знімала з дочки Уляни шапочку я побачила за вушком якусь припухлість, це мене насторожило і ми викликали швидку, лікар оглянувши її сказав «нічого страшного, напевно якась алергія, але для впевненості поїдемо в лікарню. І ми поїхали. Ніхто не поставив точний діагноз — що це таке. Сказали спостерігати за дитиною і здати аналізи, наступного ранку чоловік привіз дитину на здачу аналізів. Через пару днів нам подзвонили і сказали прийти забрати аналізи.

Але забрати треба в дитячого хірурга, хоча медсестра сказала, що аналізи хороші. Я як зараз пам’ятаю той день, я залишилася з дітьми в машині, а чоловік пішов до хірурга. Коли він повернувся, то дав мені направлення на консультацію ОНКОЛОГА і цей день перевернув все в нашому житті — воно поділилось на до і після. Я не могла повірити, що моя донечка захворіла, ми сподівались до кінця, але дива не сталось. Коли діагноз підтвердили, ми якраз були в нашій обласній лікарні, я бачила погляди інших мам, коли вони спостерігали за нами, вони дивились з таким співчуттям. Тоді я ще напевно не повністю зрозуміла чого.

Нас направили в Інститут раку, я не можу вам передати ті емоції, які я пережила, я, дівчина 23 років, перестулила поріг дитячої онкології. Це як потрапити в пекло на землі. До того моменту в донечки вже почався параліч правої сторони, пухлина росла по днях. Першу біопсію нам зробили в Інституті нейрохірургії, потім ми знов звернулися в Інститут раку, де почали приймати хімію, яка давала перші результати.

Ятак зраділа і подумала «оце наш шанс, вона буде жити». Але після третьої хімії пухлина почала рости ще сильніше. Нам сказали їхати додому. Цей день 22 серпня 2013 року, коли долю моєї донечки вирішили. Ми були тільки вдвох, чоловік був в Івано-Франківську, коли я вийшла з кабінету після консиліума, я впала і почала так ридати — я не знала куда себе діти, що я можу ще зробити, щоб вона не померла. Чолоків приїхав на наступний день і ми поїхали додому втрьох. Це був останній день коли я бачила ще її посмішку, і коли чула від неї «мама».

Приїхавши ввечері додому, нас зразу відправили до реанімації, оскільки не було дитячого хоспесу, ще декілька днів я з чоловіком намагалася знайти хоть якійсь шанси, ми дзвонили в інші клініки закордоном, але коли вони чули наш діагноз — нам відмовляли.

Ми приходили кожен день в реанімацію. І кожен раз нам говорили, що ми повинні підписати документи, аби доньці перестали вливати донорську кров і не підтримували життєві функції за допомогою апаратури.

Я чесно не знаю, коли до моєї свідомості дійшло, що ми безсилі. Чоловік підписав документи. Тоді я бачила її востаннє, і подумала, що може моя дівчинка вже насправді не має сил боротися, що їй насправді дуже боляче, я ніби попрощалась, хоча для мене вона завжди жива, я знаю. Зранку 30 серпня моєї дівчинки не стало, я не буду писати, яке ми пережили горе, нікому не побажаєш. Я не мала чого жити, мене навіть не спасало те, що в мене є друга дочка, заради якої я повинна жити. Я приїжала кожен день на кладовище, і говорила з нею. Чоловік почав ще більше зі мною говорити, щоб я тримала все всередині, щоб я не одягала постійно чорний одяг і не плакала постійно, бо я лякала цим донечку. Так пройшов перший місяць. Одного дня чоловік зібрав наші речі, сказав, що ми маємо побути тільки втрьох і ми поїхали в Італію, де провели чудових 2 тижні. І я знов відчула ці почуття — що я мама, в мене підростає дочка, яку треба підняти на ноги, яка ні в чому не винна і їй потрібна мама.

Я взяла в себе в руки, і пообіцяла собі, що Яна проживе довге життя за двох, а ми їй поможемо, я буду дбайливою матір’ю. І ще через місяць я дізналася, що я знову вагітна, це просто чудо, тому що перші пологи були дуже тяжкі і після них я перенесла ще одну операцію. А ще через 9 місяців в нас з’явився Артем. Я навчилася жити з болем, навчилася заново дихати, говорити, усміхатися, жити. Але я ніколи її не забуду. Єдине, що залежить від мене — прожити це життя достойно, щоб після смерті попасти в рай, туди, де моя Ульянка, мій Ангел».